Диктатура толерантності
Протягом останніх кількох років Захід активно просуває поняття «толерантність», «політкоректність», «фемінізм». Самі по собі поняття привабливі і розумні. Однак це зовсім не означає, що ви не можете мати свою «непопулярну» думку з того чи іншого приводу.
Нещодавно мені випав шанс побувати у Стамбулі та відчути на собі енергійну східну культуру. Перше, що здивувало, це дивовижне поєднання неохайної бідності поруч із величавою розкішшю. Ось стоїть дивовижної краси будинок, а поряд із ним – завалена сміттям руїна. Деякі райони так званого середнього класу виглядали, ніби зійшли з історичних ілюстрацій гетто. Як пояснив гід, причиною тому є не бідність, а відсутність бажання що-небудь змінювати. «Навіщо? Їм і так комфортно».

Так вийшло, що близько чотирьох годин мені довелося провести в районі, повному базарів, невеликих мечетей, вуличних кафе і магазинів одягу. Кількість людей на один квадратний метр зашкалювала. Природно, переважали представники турецької національності. Усі навколо кричали, пропонували щось купити, наполегливо закликали завітати до їх магазинів. Дуже незвичним мені здалося те, що на вулиці було безліч людей з підносами, які «перетягували» їжу і напої з магазину в магазин. А вся картина в цілому нагадувала розтривожений мурашник.

Цікаво те, що в жодному закладі, за жодним прилавком я не побачила серед робітників жінки турецької національності. Однак наш гід переконав, що в Туреччині слабка стать вільна «творити, що хоче». Можливо, це і було причиною ситуації, що трапилася в одному із одеських фітнес-клубів:

Усі вже розстелили каремати і очікують на тренера. У третьому ряді невеликого спортзалу, в якому проходять заняття стретчингу, скупчилися чотири мусульманки у хіджабах. Дівчата радісно гомоніли та голосно сміялися. Ось приходить тренер, вмикається музика у колонках… І четвірці із третього ряду стає ну зовсім не чути один одного. Вони намагаються говорити голосніше, та Джастін Тімберлейк все одно час від часу «з'їдає» частину їхньої розмови. Здавалося б, із наступною піснею справи стали йти краще: спокійна і тиха мелодія не перешкоджала дівчатам спілкуватися. Та от халепа: тепер уже їх намагався перекричати тренер, який, певно, губився раніше за голосною музикою. Та воля сильних мусульманських жінок була міцною: їм вдалося підійняти децибели своєї дискусії ще вище, доки не почали зміями шипіти інші відвідувачі фітнес-клубу. Напевно, дівчата вирішили, що в Одесі про фемінізм і свободу дії навіть і не чули. А тому подалися геть після того, як адміністрація спустилася на крики із залу, де проходив стретчинг.
Турецькі чоловіки у волелюбності не відстають.

Наприклад, в Одесі є два дієвих способи привернути їх увагу та протестувати наполегливість і рішучість. По-перше, помийте голову, зробіть макіяж, одягніть шорти або спідницю. По-друге, підіть на прогулянку в Аркадію або на Дерибасівську без чоловіка, який би вас супроводжував. Готово. Тепер ви – Сонце їх Всесвіту, красуня, мрія, богиня. І турки ні за що не загублять своє щастя, яке тільки-но знайшли біля Чорного моря. Хто ж відпустить таку красу, ще й сором'язливу та мовчазну. Навіть якщо ви уже дзвоните своєму хлопцю, мусульманин упевнений: ви – його споріднена душа (на цей вечір) і робите вкрай хибний вибір. Турецький чоловік буде вас невтомно у цьому переконувати.

Повернемося до Стамбулу, де люди ігнорують світлофори і будь-які писані правила. Де часто можна побачити людину, яка йде у своїх справах прямо посередині проїжджої частини між швидкоплинним потоком машин. Де, що вже говорити, ніхто навіть не соромиться розміщувати столики за межею тротуару і безтурботно попивати чай, поки на відстані витягнутої руки проносяться автомобілі.

З упевненістю можу сказати, що подорож до Стамбулу не залишила мене байдужою. Однак думки, що виникли у мене від пережитого культурного шоку і яскравих емоцій, спровокували багатьох знайомих м'яко дорікнути, що все це «пахне расизмом». І це викликає подив.

Так, турецька культура дійсно не викликає у мене ніяких позитивних асоціацій. Більш того, цей менталітет і спосіб життя максимально далекий від того, що я вважаю «правильним» і прийнятним. І немає ніякого бажання ще раз відвідати Туреччину та поспілкуватися з представниками даної національності. Однак я ніколи не стверджувала, ніби їх культура «погана» і «не варта уваги».

Суспільство свято вірить у те, що бути толерантним – це любити усе навколо та, не дай Боже, не висловлювати негативні враження про той чи інший народ, расу, гендер, стать, націю. Проте чим же така толерантність відрізнятиметься від жорсткої цензури?

Кожен має право на власну думку, доки це не завдає шкоди навколишньому середовищу.