Хто ми є?
Ми ніби перон на якій постійно приходять та відходять поїзда. Ми начебто мимовільна зупинка для поїзда, аби люди з нього мали час відпочити, а потім знову в подорож.
Чому?
Десь здалеку чуються постійні гудки поїзда, який оголошує, що він скоро надійде на твій перон. Звук попереджує тебе, закликає не приймати поїзд, оголосити технічну перерву. Але ні, ми не можемо змінити розклад руху поїздів, складений не нами. Поїзд прибув. Занадто раптово галас, який доноситься з вагонів опиняється на пероні. Пасажири знаходять тут їжу і напої, тепло і комфорт. Вони відчувають себе запрошеними гостями, яким дозволено занадто багато. Але ось, поїзду час відправлятися, його нестримний гудок кличе пасажирів на свої місця. Покидавши всі свої недороблені справи та недоговорені розмови люди поспішають продовжити подорож. Не встигаючи оговтатись, ми вже проводжаємо останній вагон очима, що скривається за горизонтом.
Чи так повинно бути?
Раптова тиша на пероні починає давити на вуха. А по тілу повзуть мурашки від холодного вітру, що дує з усіх щілин. І ця крижана біль в серці залишена не всіма, а кимось єдиним з пасажирів. Людина, яка змогла за короткий час перерви стати ближче ніж інші. Саме вона оновила цей перон, змінила його зовнішній та внутрішній вигляд.
Навіщо?
Новий поїзд прийде незабаром або через тривалий час. І на цьому поїзді буде багато пасажирів, які поводитимуть себе так само, як і всі попередні. Все буде як зазвичай. Але, раптово хтось з них не обернеться на гудок поїзда і не продовжить своєї подорожі. І не тому, що загубив квіток, а бо знайшов щось дорожче. Поїзд рушить далі. А на пероні залишиться двоє. Той, хто розгледів серед всього галасу справжній перон – душу тієї людини, що стане його назавжди.

Так, люди ніби перони, але саме це робить їх з кожним новим поїздом сильнішими. Найрізноманітніші пасажири, навчивши їх багатьма речам і вмінням, рушають надалі в подорож. Але лише ті, хто визначений долею не рушать далі, бо знайдуть свій перон - свою людину, що визначена їм не нами.

Текст – Яна Самко