Люди ми тільки тоді...
Люди. Які ж вони прекрасні!

Цей блог буде присвячено людям, що роблять своє місто таким прекрасним.
Якщо хтось захоче подорожувати областями, майте на увазі, що доїхати до маленького міста можна більш менш спокійно, а от зворотньо — є проблемки.

      • На шляху до Івана-Франківська вічно молода пара бабусі й дідуся почали з нами розмову. Бабуся досі працює, має двох синів, один з яких має чотирьох дітей. Дідусь щиро підстьобує її, але по усім словам й діям бачно найтеплішу турботу. Кажуть, аби ми подорожували частіше поки молоді, хоча в їхніх очах молодості більше ніж в наших.

      • В Яремче у сильну зливу нас підбирає таксист Степан. Поки довіз до цілі, відсипав горку компліментів, аби ми засяяли, як те сонце, що одразу вийшло.

      • В селі Микулинці на зупинці до Тернополя зустрічаємо двох жінок. Вони теж, побачивши нетипових людей в нетиповому вбрані для тієї місцевості, почали розмову. Пригостили цукерками, поцікавились маршрутом, набажали усього прекрасного. Навіть не знаючи імен.

      • Зі Збаража їхали попуткою. Ще одна попутниця виявилась жінкою-вогонь. Акушерка, знають її чи не в усьому Тернополі. Замість "прийняла роди" каже "сьогодні я народила...". Розповіла про усіх політиків, Одесу, Польщу, пару анекдотів. Цікава ДУЖЕ, але ми з водієм з полегшенням видохнули, коли вона вийшла, й ще пару хвилин насолоджувались тишою.

      • У Клевані на вході до тунелю кохання жіночка пропонує МЕГА важливу послугу для усіх, хто не готовий: оприскує засобом від комарів за 10 грн. Жіночка прямолінійна: побачивши мене в сукні, одразу сказала "вам же ж капець".

      Якби не такі чудові перехожі, спогадів було б менше.